Саме час приймати заспокійливе, хоча я вже трохи запізнилась. Треба було почати цікавитись отуплюючими засобами транквілізації вже кілька років тому. Ковток. Спочатку дві капсули, потім, майже не замислюючись, ще дві - замало точно не буде. Може ще дві?.. Ні. Не варто. Це не слова розсудливого мозку, просто нічого на потім не залишиться - хочу розтягнути хворобливе задоволення від самонавіювання у власному спокої.
Тягісне відчуття переслідує мене так само, як я женуся за неминучістю. От так збіг обставин: Я – ЗА НЕМИНУЧІСТЮ. Певно не для мене однієї це ново та несподівано. Але чомусь не зупиняє. Може якась пастка?
читать дальшеПросто ця дурнувата час від часу пробігає мені повз очі і я одразу ж кидаюсь по її слідах. А вона собі приспокійно чекає, поки я, ледве дихаючи, доповзу до наступної зупинки, де вона за хвилину до того, як я дістанусь, стрибає у трамвай і усміхається моїм безнадійним спробам: знає, що я з цим не згодна, інакше б не грала зі мною так нахабно мухлюючи. Це вже далеко не перший випадок, коли я наївно даю їй можливість задоволено мружитись, спостерігаючи за моєю впертістю. Знає - я знов послідую за нею. Веде... А, хай воно так собі і буде. Може й вона собі щось думає стосовно мене? Впевнена, що так. Чому б їй тоді вельми регулярно мозолити мені очі своєю появою?
****
Вже вкотре мені вдається провтикати погоду: коли спека і сонце – джинси та куртка, а як дощ – спідниця та футболка. Рефлекторно втягую носом: і коли ця застуда минеться?.. Навіть така дрібниця – безперечний доказ колооберту подій. Складається враження, що в мене набагато більше ніг, ніж дві, адже, як би я тоді ходила весь час по колу?.. До речі, про коло... І як мені вдається весь час зіштовхуватись з цією дивачкою?.. Кожен раз, коли бачить – починає слідувати за мною. Смішна... Знає ж, що запізниться! Це НЕМИНУЧЕ! І всеодно поспішає, поспішає... Жорстоко, певно з мого боку так морозитись, але як же поясниш... Намагалась якось, було діло... Не їй і не сьогодні, але висновком всього був зрив: я волала щосили, не зважаючи на можливі наслідки та свідків. Від такої протяжної та глибокої ноти, що супроводжувала мій крик, нили внутрощі... Ні, треба тримати дистанцію. З іншого боку, її мікропереслідування розважають і одночасно облегшують мені роботу – хоча б слідує обраній лінії подій... Обраній МНОЮ, звичайно. Невже ще не дійшло, дурненька, що ти робиш саме те, що тобі призначено і в кінці кінців я тебе зустріну на останній зупинці. Була б ти менш уважною до моєї присутності, то змусила б мене підштовхувати тебе у спину...Дещо приємна зміна ролей: чи не вперше хтось женеться за мною!
****
Іноді сама себе дивую... Яка ж я все-таки вузьколоба. Тож треба себе запевнити, що все має бути саме так, а не інакше! Пф-ф! Стільки часу витрачати на перегони! Взагалі, так, якщо взяти у розрахунок левину частку мого існування, то розмова якраз піде про постійний рух у протилежних стосовно подій напрямках. Одним словом – протистояння. То може час дещо змінювати ситуацію? Ніхто не пропонує пливти за течією як труп невідомого, але ж і під ховраха вже певно час припинити косити! Може електрику виробляю зовсім не я? Щось схоже на НЛП перестало діяти. Зараз не можу ясно усвідомити, коли це почалось, але точно знаю, що ДЛЯ МЕНЕ зовсім не так, як здавалось нещодавно, важливо дізнатись куди мене веде незнайомка (або навпаки знайомка?). Відпочивай, Неминучість. Тобі більше не прийдеться ловити мій стурбований погляд, обертаючись назад. Сподіваюсь, в тебе і без мене знайдуться приводи для усмішок. Тепер і моя черга озиратись. Ні, необов’язково назад. Взагали – озиратись. Можна обирати напрямок, шлях і, якщо з більшим пафосом поставитись до знов винайденої можливості, то навіть цілі можна обирати. І вже зараз. Хоча, дам собі час визначитись: не хочу знов загубити щось важливе, перед тим як кинутись у вир нових перегонів. Це вже пройдений етап.
****
Щось новеньке. З деякою збентеженністю відчуваю, як мені не вистачає моєї переслідувачки. Звикла так... Хм!.. Я вперше бачила від неї таку реакцію: здвигнула плечима і абсолютно пассивно пішла собі далі іншою стороною вулиці у протилежному напрямку! Маю собі зізнатись, це змусило мене скрутити шию назад і спробувати утворити тупий кут. Нуль! Крокує собі, ніби і забула, що це САМЕ Я тільки що майнула повз неї! Це починає нервувати... Що сталось?.. Я зробила щось не так?.. А-а-а!.. Смутно згадую схожий випадок у своїй практиці. Будівниця! Хе-хе! Будівниця власної долі... Вірувач казок та приказок. Дарма це ти, адже казки можуть стати куди більш реальними, ніж ти собі уявляла навіть в незаплямованому реальністю дитинстві. Якось швидко забувається, що казки, СПРАВЖНІ казки, лише двокольорові – чорно-білі. І той самий ЧОРНИЙ колір треба брати до уваги. Дурненька, я ж тобі добра бажала, а ти... Але в мої обов’язки не входить творити перепони. Ні, ні в якому разі. Я просто буду ставити вказівники на роздоріжжі... Багато і часто. Точно як у казках... А вирішуватимеш сама, вже пробач – це твій вибір. Багаторазовий, всежиттєвий. Не хочеться зізнаватись, але десь далеко всередині я знаю, що це і багаторазові, всежиттєві можливості. ВИБІР МОЖЛИВОСТЕЙ. Якби ж я колись це обрала...
Просто мене кидає в сум, коли ти йдеш, а зупиняти я не маю права.
@музыка:
The Cranberries - Zombie
@настроение:
психосоматика
@темы:
у пошуках неминучості,
якби ж,
шизофренія,
Из области самокритики,
Думы,
След мозговой активности